Главная » 2013 » Июнь » 23 » Стислі перекази творів з Світової Літератури ЗНО |Часть 2|
16:59
Стислі перекази творів з Світової Літератури ЗНО |Часть 2|
ОМАР ХАЙЯМ - ПІСНЯ ПРО РОЛЛАНДА
Великий Карл, володар наш славетний, Сім повних літ в Іспанії провів, Нема вже замку, що не покорився б, Нема ні міста, ні муру цілих, Крім Сарагоси на вершку гори.
Там засіли нечесні бузувіри, що служать Магомету. Їх очолював король
Марсіль. Він попередив своїх князів та графів, що володар Франції, Карл
Великий, прийшов їх завоювати. Але у них не було достатньо сил та
війська, щоб мірятися з ним. Бланкандрін, наймудріший із них,
готовий був постояти за свого пана. Він йому порадив пообіцяти, що стане
прибічником Карла, буде йому вірно служити та в день святого Михаїла
прийме християнство. Крім того, Марсіль повинен подарувати королю
Франції верблюдів, яструбів, левів та чотири сотні мулів з
сріблом-золотом (50 возів), щоби той заплатив своїм воякам. Треба також послати йому, щоб він мав певність, і десяток-другий заложників, а може, й своїх дітей, хоч на них чекає смерть. Марсіль погодився.
Тим часом збиралося військо французів: князь Одж’єр, архієпископ
Турпан, старий Річард з племінником Анрі, граф гасконський Ацелін,
Тедбальт із Реймса, свояк його Мілон, а також Джер’єр, Джерін і граф
Роланд, небож Карла Великого, із шляхтичем Олівером. Треба було
призначити когось, хто заніс би.Марсілеві звістку від Карла Великого.
Роланд запропонував свого вітчима Ганелона. Ганелонові ж не хотілось йти
у саме пекло, і він став злий на Роланда. Однак франкам треба було
послати наймудрішого. Отож Ганелон задумав помститися Роландові.
Коли Ганелон вже збирався їхати, цар дав йому з правиці рукавицю, але в
того вона впала з рук. То був знак — посольство вийде на погибель.
Ганелон замислив зраду. Він радить Марсілю, як убити Роланда.
Подарувавши багато добра володарю Франції, дочекатись, коли він від’їде
додому, лишивши частину війська, очолену Роландом, в Сарагосі. Тоді
треба зробити в горах засідку і вбити Роланда. Тим часом король
Карл кличе до себе Роланда та говорить, що дасть йому половину війська,
але той відмовляється: цар повинен бути в безпеці. Бере з собою тільки
20 тисяч. І король попрямував до Франції, лишивши в Іспанії племінника.
Коли Роланд довідався, що буде бій, то розлютився, «відважніший став
лева й тигра». Призвав Олівера: «Є в тебе спис, є в мене Дюрендаль, від
Карла гарний дар. Коли помру, то інший власник скаже колись про нього:
«В гарних був руках». Вони зрозуміли, що їх зрадив Ганелон, та були впевнені, що Карл за них помститься. Почався бій, Відважно бились як франки, так і сарацини. Страшний, завзятий бій лютує далі. Роланд і Олівер хоробро б’ються, Туриш понад тисячу раз уже вдарив, Стають до бою й пери без вагання, І франки б’ються,— йде борня, Невірних сотні, тисячі там гинуть.
А у Франції в цю ж мить знялася буря, вихор виє, «дощі та град ідуть
без міри, без кінця, і блискавки блискучі часто грають, помітно скрізь
хитається земля..». Невірних було набагато більше, ніж франків.
Роланд розумів, що подати знак Карлові буде важко, бо він вже далеко.
Тоді узяв Роланд рукою Оліфанта, приклав його до уст і як заграв,
«відбивсь об гори голос, залунав, на тридцять миль навкруг пішов луною».
Карл почув цей звук і зрозумів, що франки десь б’ються, але Ганелон зауважив: «Скажи це інший хто, дурне сказав би».
Коли ж король напевне дізнався, що Роланд б’ється з сарацинами, то
велів Ганелона віддати кухарям. Вони рвали в нього вуса й бороду і
накинули ланцюг на шию. Прояснювалась ніч, робився день. Поблискує до сонця ясна зброя, Палають блиском панцирі й шоломи, Горять щити, мальовані в узорі, І золотисті прапори і списи. Володар їде на коні гнівний, А кожний франк зажурений, сумний. І не було такого, що б не плакав, Такого, що б Роландом не журивсь.
Король їде на допомогу Роландові, але той про це здогадується. Він вже
ледве грає на Оліфанті. Карл почув це і зрозумів, що «не стане нині в
нас Роланда-графа. По грі цій бачу, що йому не жити». Коли король Франції прибув на місце бійні, то побачив, що Роланд помер і з ним багато франків: Нема тут шляху, стежки тут нема, Нема ні ліктя, ні стопи землі, Де б франк або невірний не лежав. У живих уже не було ні Турпіна, ні Олівера. Карлове військо кинулося навздогін невірним, які бігли в гори. Для Карла Бог зробив велике чудо:
На небі сонце стало непорушне. Пішли невірні врозтіч. Після бою цар вирішив повісити Ганелона та всіх його кревних на сухих гілляках. Хай гине зрадник і його рідня!
Коли володар закінчив свій суд, Гавриїл приніс від Бога звістку, що
треба мерщій іти на допомогу цареві Вівіанові в Бірську землю.
Король туди цілком вже йти не хоче. «За що ж мене карає Бог-отець?» Рве бороду король, і плачуть очі. Тут пісні вже Турольдовій кінець.
ДАНТЕ - БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ
"Божественна комедія" — велична поема про уявну мандрівку поета у
потойбічний світ. Твір складається з трьох частин: "Пекло", "Чистилище" і
— "Рай". Поема має вступ, а кожна частина (контика) поділяється на 33
пісні і, таким чином, твір налічує 100 пісень. Через видіння — мандрівку в загробному світі — автор зображує шлях людини до морального вдосконалення.
Данте в цьому спирається на "Одіссею" Гомера, у якій головний герой
також подорожує в царстві мертвих, та на "Енеїду" Верґілія, де
улюбленець римлян теж сходить у Тартар, щоб побачитись зі своїм батьком.
Але мандрівником у "Божественній комедії" стає сам автор, а його провідником — Верґілій. Пекло Коли ж моя нога на діл ставала, Явився хтось1, у кого зір потух, Мовчанка ж довга голос відібрала. В безлюдді я його побачив рух. "Врятуй! — була мольба моя єдина, — Байдуже, чи людина ти, чи дух!" Він мовив: "Не людина, був людина; В Ломбардії мій батько оселивсь, У Мантуї — моя там батьківщина. Во время Юлія я народивсь, Хоч пізно; жив я в Августовім Римі, Коли ще лжебогам народ моливсь. Я був поет, пісні складав любимі, Як славний син Анхізів2 з Трої втік, А Іліон упав в огні та димі.
Поступово автор спускається колами пекла: чим глибше, тим страшніше
муки грішників. Поет бачить, як у вихорі летить пара коханців. І я сказав: "Співцю, поговорити Хотів би я із тінями двома3, Що вихор їх жене несамовитий". І він: "Побачиш, як зрідіє тьма, Й вони наблизяться: ім’ям любові Благай, і пара підлетить сама". Коли до нас їх вир підніс раптовий, Подав я голос: "Привиди журби, Як Інший зволить, станьмо до розмови". Як в полум’ї жадоби голуби У рідні гнізда між зелені крони Летять на крилах спільної судьби...
Зворушливе порівняння грішників-коханців з голубами підтверджує, що
поет співчуває Франческо і Паоло. Гуманістичні погляди на земне життя
людини в подальшому стануть панівними в добу Відродження, Данте ж став
предтечею нового сприйняття світу. У цьому колі пекла знаходяться ті, кого "земна плоть звала": Семіраміда, Клеопатра, Єлена, Ахілл, Трістан, Паріс.
У колах пекла лунають зойки, стогін мучеників: насильники захлинаються
кров’ю, яку вони пролили на землі, брехливі пророки не можуть більше
дурити людей — їх голови повернуті у зворотній бік... Найменше
страждань випало тим, хто не мав гріхів, але вмер нехрещений: немовлята,
великі люди античності, які не знали справжнього Бога — Гомер, Сократ,
Платон, Діоген, Евклід, Птолемей, знамениті герої Гектор, Еней... Усіх
їх Данте не засуджує, а глибоко шанує. Чистилище Вузька стежка приводить Данте до Чистилища — другої частини неземного світу.
Зеленкувате світло надії осяває сім терас. Тут теж є грішники, які
страждають за свої провини на землі: серед них родини Монтеккі і
Капулетті, чиї чвари призвели до загибелі двох закоханих — Ромео і
Джульєтти. Рай Переказ: Тут Верґілій "залишає поета. Далі
веде автора по неземному світу Беатріче. Сліпуче сяйво заливає все
навкруги. Душі праведників оточують величезні троянди. Почесне місце
серед праведників займає Матір Божа та святий Петро з ключами від Раю.
Поступово, від кола до кола, Данте пізнає істину. Останнє осяяння
відкривається поетові перед Божим престолом: це — любов, що живе вічно. О вічний блиску, що шляхом сторіч, Самоосяжний, самоосягаєш Й, осягнутий, собі зориш устріч!... Були ж у мене крила надто кволі; Але яскравість сяйва тут прийшла, І міць зростала розуму і волі. Уяву сила зрадила була, Та, мов колеса, ясні і веселі, Жадобу й волю далі повела Любов, що водить сонце й зорні стелі.
[1] Хтось — Верґілій.
[2] Еней, герой Верґілієвої "Енеїди", зять і союзник троянського царя
Пріама. За Верґілієм, коли впала Троя (Іліон), Еней відплив в Італію і
заснував місто Рим. [3] Тіні Франчески і Паоло.
